До 55-річчя прем'єри п'єси Семюеля Беккета «В очікуванні Годо»

55 років тому, а саме 3 серпня 1955-го, в Лондоні відбулася прем’єра нової п’єси. Половина глядачів покинула зал, не зрозумівши задуму автора. Його ім’я — Семюел Беккет, і п’єса «В очікуванні Годо» спочатку була написана французькою, а 1955-го вперше поставлена в англомовному варіанті.

Через 14 років Беккета нагородили Нобелівською премією, а через десять років по смерті письменника, у 1999-му, п’єсу визнали найвпливовішим англомовним драматургічним твором ХХ століття згідно з опитуванням, проведеним Британським королівським національним театром серед восьмисот драматургів, акторів, режисерів і журналістів.

Сюжет, якщо його переказати, гранично простий. Двоє невдах з трохи блазенськими іменами — Естрагон і Владімір — чекають під самотнім деревом на якогось Годо. Чекають. І чекають. І чекають. Раз-по-раз епізодично являються ще якісь персонажі, навіть хлопчик, особисто знайомий з Годо. Але назагал нічого не діється. Двійко протагоністів продовжують чекати. Періодично розмірковуючи, як їм тут усе набридло і що треба йти звідси геть якнайдальше, принаймні бодай на кількасот метрів, або хоча б повіситися на тій вербі, або все ж таки піти. Останні репліки і ремарка п’єси:

«Владімір. То, може, підемо?

Естрагон. Пішли.

Вони не рухаються».

Глядачі тікали, бо не бачили звичної їм дії на кону. Абсолютна, безмірна бездіяльність була їм невтямки. У столітті, одержимому швидкістю, метушнею, галасом, Беккет показав стан, який кричуще суперечив цим перегонам. Він зупинив не час. Він спинив людство, точніше, показав той стан, в якому перебуваємо всі ми, так чи інакше, незалежно від того, наскільки заклопотані. Кажуть, що людина шукає свій шлях, що вона робить свій вибір. Насправді ж людина чекає.

Чого чи кого?

Того, хто не прийде, — навіть знаючи, що на нього чекають.

Він може нас покарати, якщо ми покинемо місце очікування. Однак ми не можемо знати це напевно.

Він може нас навіть урятувати. Якщо прийде. Але й це нам достеменно невідомо.

Той хтось або щось — поза межами найбільших справ, жестів і розмов. Це неначе голоси у телефоні, який ніколи не задзвонить, хоча було обіцяно, що тобі передзвонять, і ти чекаєш, попри те, що направду нема жодної поважної причини, аби тобі дзвонили, і ти навіть не дуже й розумієш, чи існує людина на тому кінці дроту, чи не вигадав ти її з її обіцянками, чи, навпаки, вона вигадала тебе. Вигадки не телефонують одна одній і «дві неправильні відповіді не дають правильну» (Девід Еткінс), але ти все одно чекаєш, хоча й пишеш оцей текст, чекаєш, хоча й плануєш запаморочливу втечу зі свого життя, чекаєш, хоча вже скоро світатиме, чекаєш, хоча тобі заборонено чекати і твоє чекання, якщо поміркувати, нікому не потрібне.

Я — лише зникомо мала величина, елементарна частка в океані таких само, як я, застряглих біля своїх дерев, при своїх телефонах з пасками і з дротами, придатними як для підперізування штанів, так і для зашморгу — для чого завгодно, тільки не для зв’язку. Бо зв’язку немає.

То чого я чекаю? Чого ми чекаємо? Що задзвонить телефон? Що четвертий ангел засурмить? Що таки прийде Годо? Втім, навіщо все перетворювати на мелодраму?

Можливо, чекання є саме те, що надає нам сенс. Що поєднує нас у більш вибагливі і життєздатні структури. В межах яких ми маємо — я маю — неабияку свободу пересування. І можу навіть знайти другу лінію, аби приєднатися до другого абонента, котрий мені нарешті відповість.

Не рухаються.