Інтерв'ю про Барселону

 Інтерв’ю з російським журналістом і мандрівником Олексієм Анастасьєвим про близьке йому місто, здатне затьмарити будь-яку зі світових столиць, — Барселону.

— Як і коли ви вперше потрапили до Барселони?

— Дуже давно, коли вступив до Московського університету, ще в 1994 році. Приїхав із батьками, в яких жили друзі під Барселоною. Я тоді був ще зовсім молодим. І вирішив туди повертатися — приїжджав у всіляких навчальних, робочих і особистих справах.

— І перше враження...

— Суто матеріальне. Це бачать усі, хто приїжджає до Барселони потягом: центральна міська площа — Пласа-Каталунья, де починається знаменитий бульвар Рамбла. Люди, які сидять на ньому, відкрита перспектива. У Барселоні, на відміну від багатьох іберійських міст, дуже багато повітря. В Іспанії, через мавританські причини, відсутня стандартна вертикальна геометрія, немає такої кількості готики, вузької, скерованої вгору, як у решті країн Західної Європи. Мадрид у сучасному вигляді взагалі досить нове місто — столицею вперше став у ХVI столітті. Загалом, Іспанія — барокова країна. А ось у Барселоні є старий готичний квартал, Барріо Готіко, — ще доарабський, по суті, вестготський, невеликий за розміром, але дуже цікавий.

— Якщо вдихнути тамтешнє повітря — які запахи будуть першими?

— Меду і південного колгоспного ринку з домішкою прянощів і середземноморських морепродуктів. Це, звичайно, романтичне світосприйняття, але дуже легко уявити, як туди приходили кораблі з прянощами — адже так і було. Барселона одним із періодів свого піднесення зобов’язана саме торгівлі прянощами. За іронією долі, тоді як політичний і культурний злет решти Іспанії пов’язаний із відкриттям Америки, у Барселони із ним якраз пов’язаний занепад, тому що до відкриття Америки єдиним, нехай важким і витратним шляхом отримання прянощів, у Європі була лінія Середземномор’я — мусульманський Близький Схід, а найбільший іберійський порт, обернений до сходу, — Барселона. Коли відкрили Америку, усе перемістилося на андалузький берег — нинішню Коста дель-Соль.

— Як звучить Барселона?

— Видно, що місто дуже артистичне. Звуки змінюються. Вдень приблизно те ж, що і в нас на Арбаті — фолк, рок, студентське багатоголосся у парках у відповідному антуражі, люди у національних костюмах щось весело і експансивно виконують, хтось викрикує реклами, закликає на кориду, на ярмарки і куди завгодно. Класичний місцевий атракціон — люди-скульптури, живі статуї в історичних костюмах Дон Кіхота, П’єро і т. ін. Ця розвага там дуже поширена. А про звуки вечора найяскравіший спогад пов’язаний із Барріо Готіко: там у 1990-х роках сидів гітарист-віртуоз. Простий хлопець, студент. Навіть не особливо прагнув заробити. Сидів поряд із кафе і грав. На мій погляд, найкращий гітарист, якого я коли-небудь чув. І ще через велику кількість садів і фонтанів постійно десь дзюрчить вода.

— Де ви там найбільше любите гуляти?

— Класична барселонська прогулянка, яку треба здійснювати за будь-яких обставин, — по Рамблі у бік моря. Вона не дуже довга, усього близько кілометра. Зліва від тебе потужною коричневою стіною починається Готичний квартал, «згори» Рамблу оточує нова частина міста — Ейшапмле, праворуч — квартал Сантс-Монтжуїк, де живе більшість населення. Ззаду лишається головна ділова вулиця Гран Віа, де дуже дорогі наскрізні мансарди на верхніх поверхах, трикутні вікна виходять на море, а з іншого боку на віддалені передгір’я Піренеїв — уся каталонська прибережна рівнина перед тобою. Ось ти йдеш по Рамблі, дивишся на живі статуї, сідаєш у кафе, випиваєш 5-6 келихів вина — у Барселоні це роблять навіть непитущі люди, бо це дуже відповідає вимогам міста. Доходиш до набережної, де стоїть великий пам’ятник Колумбу, й далі — залежно від настрою. Якщо повернуло на вечір, то ліпше рушити у Готичний квартал, де все «вписано» у Середньовіччя, багато місць освітлено смолоскипами, уткнутими у стіни; там гуляєш серед маленьких площ. До речі, усім приїжджим у Барселону я загадую загадку: при вході на деякі вулиці Готичного кварталу прибито старовинні таблички, на яких зображено коня. Як ви думаєте, що це означає?

— Важко сказати...

— Однобічний рух коней. Дуже вузька вулиця. Правила дорожнього руху ХІV—ХV століть... Дуже багато людей читає вірші на вулицях — ну, як у нас 40 років тому. Люди просто виходять на балкон або на ріг будинку — і нумо читати вірші. І власні, сповна сучасні, й фольклор. Адже каталонці дуже пихаті як у хорошому, так і в поганому сенсі. Я розумію, що для цієї пихи у них є підстави, бо вони у культурному сенсі набагато древніші за кастильців, проте кастильці їх забили кількістю. Між Мадридом і Барселоною дуже ревниві стосунки, негласне змагання: політика, адміністративна справа, фінанси — у Мадриді, мистецтво — у Барселоні. Концентрація геніїв мистецтва ХХ століття на маленький каталонський 11-мільйонний народ дуже висока, чим там страшенно пишаються. Народна каталонська поезія багата і не менш важлива при вивченні романських мов, аніж провансальська, але провансальську хоча б вивчають у всіх університетах світу, а каталонську — зовсім ні, хоча вона на це вкрай заслуговує. Стоять люди, декламують цю давню поезію. Можна там гуляти хоч до світанку.

— Тепер повернемо в другий бік від Колумба...

— Можна піти направо, до гори і парку Монтжуїч, де розташований військовий музей, розміщений в автентичній древній фортеці, там же — мистецькі парки, там Фіра — величезна фестивальна зона, виставковий центр, побудований ще до Всесвітньої виставки 1929 року й розширений перед Олімпіадою 1992 року, — територія покупок і розваг. Там не лише дитячі атракціони, павільйони, сучасні бутики, а й поряд, на Пласа-Еспанья, — давня Арена де Торос, де корида, правда, вже 30 років як не проводиться; всередині, знову ж таки, — торгівельний центр. У Фірі можна загубитися. А потім, коли стомишся від усього цього, можна спуститися в порт, це, кажучи по-сучасному, як величезний молл уздовж набережної: суцільна низка закусочних та закладів із випивкою розташовані поряд із цим каталонським морепродуктовим ексклюзивом.

— А якщо озброїтися більш «особистою оптикою»?

— Особисті прогулянки цікаві лише мені. Так трапилось — у мене був там якось швидкоплинний, але нелегкий роман. Панянка — дочка аристократа. Їм належав будинок у Старому місті: рідкісний випадок, це однаково, що мати будинок в Кремлі. Був я у цьому будинку лише один раз, тому що у дочки з татом були погані стосунки. В Іспанії як у монархії зберігся дуже цікавий прошарок старої аристократії, а з другого боку — молодь, яка бунтує проти відвертого консерватизму. У цій сім’ї була саме така ситуація. Моя Лурдес навмисне їздила кидати помідори у Хав’єра Солану. А її батько страшенно цього не схвалював, був бездоганним, на франкістський зразок, католиком, ходив до церкви. Так що ми там, як босяки, тинялися вулицями й призначали одне одному зустрічі у різних, абсолютно випадкових місцях. Наприклад, під Тріумфальною аркою — у Барселоні вона дуже цікава, не Гауді, але в його дусі — коричнева, вита, ніби з вати, і довкола неї невеликий парк. Або в Саграда Фамілія, або на вокзалі Сантс — головному вокзалі Барселони, на якому дуже важко одне одного знайти, — загалом, зустрічалися, згубившись у місті. Так що у мене збереглося враження, що у Барселоні можна йти і йти — і за рогом обов’язково зустріти того, кого шукаєш.

— Без імені, вами зараз згаданого, не обійтися, хоча моє питання прозвучить дещо дивно: навіщо Барселоні Гауді?

 

— Це запитання відповідності. Гауді вкрай відповідає Барселоні. Тобто це таке містечко у табакерці. Котрі міркують поверхово, у першу чергу про Гауді, а не про Барселону, говорять, що Гауді наклав на неї такий особливий відбиток... Ні, це не так. Якщо дивитися на місто об’єктивно, то якраз твори Гауді там стирчать як вставні зуби. Інша справа, що це не такі вставні зуби, як Новий Арбат у Москві, а дуже химерні, діамантові, чи що. Я не надто знаюся на архітектурі, може, це абсолютно дилетантська думка, але, по-моєму, Гауді — це класичне, закарбоване у камені, втілення каталонського духу протиріччя. Вони дуже люблять перечити. У 1990-ті під час національного відродження старі таблички із назвами вулиць збивалися зі стін, іспанські написи закреслювалися й писалися каталонські, причому кольором крові. Гауді теж, лише свого часу, вочевидь, вирішив: ось якщо місто так виглядає, то мої обертони будуть зовсім інакші. Він і загинув класичною барселонською смертю — під трамваєм у місці, де ходив десятиліттями, прямо поряд зі своєю Саграда Фамілія, і жив як каталонець: домувальник, з погляду загального світогляду, людина досить вузька й містечкова, хоча, звичайно, був у курсі сучасної світової культури. Проте сила його індивідуальної фантазії була така, що він дозволяв собі те, чого інші архітектори через освіту й містобудівну логіку не дозволяють. Все, що Гауді робив, — це його фантасмагорія, його внутрішній Всесвіт, як «Капріччос» Гойї. Він жив у абсолютно своєму світі, несучасному навіть для початку ХХ століття, у світі марень, і ці марення відобразив у камені. Алькальди Барселони, постійно змінюючи одне одного на рубежі ХIХ—ХХ ст., і велика міська буржуазія йому беззастережно вірили, буквально як Лужков Церетелі. Саграда Фамілія — плід цієї довіри. Отже Барселона — втілення каталонського духу, божевільного у певному розумінні. Прояв геніального безумства. Сказав банальність, але нічого кращого придумати не можу.

— Дивне поєднання — упертість, закритість з одного боку, нестримні фантазми — з іншого.

— При їхньому, так би мовити, повному зануренні у себе, вони навіть до Парижу ставляться дещо зневажливо й знати його не бажають. Була група каталонської інтелігенції, яка рвалась у світ — Пікассо, Далі, — але це інша пісня. А такі, як Гауді — жили у своєму селі.

— Якщо ми говоримо про барселонців у множині — які вони?

— Спадають на думку знамениті анекдоти про типового каталонця, такого собі дона Жорді, який увесь час придумує ділові операції, частково хитромудрі, частково наївні. Наприклад: дон Жорді приходить у банк у Мадриді й просить у них кредит у два євро. Вони відповідають: «Дон Жорді, ви один із наших найкращих клієнтів, ми не можемо вам дати кредит у два євро». — «Якщо ви мені не дасте кредит у два євро, я негайно заберу свої заощадження із вашого банку!» Він добивається, аби йому дали кредит у два євро, і цікавиться: «Яке ви бажаєте забезпечення?» — «Дон Жорді, ви у нас тримаєте багато грошей, звичайно, що жодного, ми раді виділити їх вам безоплатно!» — «Якщо ви не візьмете як забезпечення мій «Мерседес», я заберу свої заощадження!». Усе закінчується тим, що він ставить біля воріт банку свій «Мерседес», повертається додому й кричить дружині: «Мерседес, ми можемо їхати у відпустку — я знайшов безкоштовну стоянку для нашого «Мерседеса»!» Такий класичний барселонський персонаж, хоча не можу сказати, що його можна просто так побачити на Рамблі... Барселона, з моїх вражень, строго диференціюється не стільки на соціальні, скільки на вікові групи. Існує чітке уявлення про те, як людина у тій чи іншій віковій групі може й має поводитися. Люди основного покоління середніх років, як правило, дуже респектабельні, навіть дещо старомодні. Вони одягаються за модою, років на 10 застарілою. Зараз, наприклад, не прийнято носити капелюха — а в Барселоні можна зустріти класичних панів у капелюхах. Вони підкреслено поштиві, при цьому не замкнуті, не манірні, легко йдуть на контакт, можуть сісти з тобою й випити вина, розповісти про старі часи, про нову Барселону. Хоча я не такий уже любитель вуличних знайомств, але Барселона, мабуть, до того підштовхує, у мене було досить багато таких абсолютно випадкових знайомих, ціла галерея типів виникла. У Барселоні, при тому, що вона за сучасними мірками не дуже велика, є великий університет, плюс в околицях багато кампусів і менших університетів, відповідно, багато молоді з усіх кінців Іспанії. У той же час ці солідні, з гідністю, застебнуті пани у капелюхах за іберійською традицією досить легко переходять у стан повної розкутості.

— Яка цивілізація залишила там найпомітніший слід?

— Слово Барселона походить від фінікійського «барка» — блискавка, оскільки заснована карфагенською династією Баркидів. Це невелике опорне поселення заклав, як вважають, Гамількар Барка, батько Ганнібала. Потім у процесі лінгвістичних редукцій вона стала спочатку Баркелоном, потім Барселоною — вестготська, а потім латинська корекція. Статусом міста вона зобов’язана римлянам, тому якщо дивитися на Барселону із висоти пташиного польоту й відсікти готичні й мавританські нашарування (тим паче, що місто було мавританським недовго, менше ста років), то видно римське класичне планування, міські стіни вперше було побудовано за римлян і так далі. Незначний час, декілька років, Барселона була столицею держави вестготів, перш ніж столиця переїхала до Толедо, наступний її злет — ХIV—ХV століття, коли вона завдяки торгівлі посіла становище нової Венеції замість автентичної, яка вже ослабла. Але тут відкрили Америку, й знову їх надії були розбиті в прах. Класичного «Риму» у Барселоні не видно так, як в Італії. Є ділянки римської старовини, є шматочок римської дороги за містом, є декілька уцілілих римських підвалів у Старому місті, які тепер здаються під винні льохи й магазини. А зовні Барселона — це, як не дивно, досить сучасне місто. Вона на вигляд справляє пізніше враження, аніж більшість іспанських міст. Барселона — дітище усвідомленого й вольового планування ХIХ століття. Її тоді було дуже перебудовано в дусі сепаратного національного міні-відродження, Гауді з цього ж потоку. Основна частина міста менш екстравагантна, ніж у Гауді, але видно, що вона теж створювалася за певним планом, причому вельми химерним. А у самому місті — принаймні у центрі — регулярне транспортне життя здійснюється пішки донині. Загалом, це цілком сучасне місто, й Саграда Фамілія може слугувати його символом у цьому сенсі. Стилізована під старовину річ, з великими претензіями на природність, але в той же час видно, що це конструктивізм чистої води.

— Серед всієї цієї химерності які-небудь дивні ситуації, вочевидь, — не рідкість...

— Все це швидше пов’язано з людьми. Пам’ятаю, ці гітаристи — їх там завжди безліч, біля кафе вони грають, деякі мені сподобалися більше... Коли у мене не було настрою, я ішов світ за очі, без мети знайти цього чи того гітариста, сідав у Готичному кварталі й починав думати свою думу й пити своє вино. І раптом поряд зі мною з’являлася обов’язково та людина, яку я знаю, люблю, про яку я тільки що згадував. Хоча минулого разу я її бачив в абсолютно іншому місці. Таке враження, що він мене підтримує. Це місто тебе, так би мовити, лікує. На відміну від багатьох інших місць. Якщо на серці сум, і ти просто виходиш у місто, і ці вогні тобі назустріч рухаються, то ти якось потрапляєш у цей затишок і в тебе емоційний фон змінюється. Барселона — місто досить домашнє, незважаючи на місцями гігантоманську архітектуру.

— Ще одне яскраве протиріччя. Вочевидь, міфотворчість там в особливій шанобі.

— Барселона дуже прагне себе рекламувати в урбаністичному ключі. Вважається, що це місто кохання. Якщо Мадрид — місто освіти, якщо Кастилія — багато в чому земля аскези, страждання й тому там панує література, то Барселона — місце відпочинку, легкості, кохання, успіху, багато людей грають у найрізноманітніші ігри, навіть люди абсолютно небагаті, дуже багато гральних закладів. Я абсолютно неазартна людина, але там я вперше зіграв у казино і виграв близько ста доларів.

— Як же вас удалося вмовити?

— Мене туди затягли мої знайомі, кажучи, що містом поширилася звістка, що є така людина, яка жодного разу не грала у казино, й це дивно. Вони сказали, що мені має пощастити, скинулися, й я на спільні гроші зіграв, виграв, і мені це принесло на короткий час деяку популярність у молодіжному середовищі... Повторюся: Барселона виявляє себе як таке домашнє місце, де кожен може знайти від життєвих труднощів невеликий перепочинок. Велика частина того, про що я зараз говорю, виникла через Далі, який прямо стверджував, що бився за життя у Мадриді, Парижі, Нью-Йорку, але кожного разу, коли він зазнавав поразки, у нього був головний рецепт — повернутися до Барселони (хоча сам він був родом із провінційної Каталонії — з Фігераса), там загубитись і щось знайти. Таке місто молодості й радості. З іншого боку, це пов’язано з тим, що основне кастильське ядро Іспанії, як я вже казав, якраз літературне. Кастильці — люди слова. А каталонці для різноманітності якраз ближчі до Італії, вони — люди образотворчого мистецтва. Не випадково їхні сучасні головні імена — це скульптори, художники, архітектори.

— Виходить така собі іспанська Одеса?

— У певному сенсі. По-перше, це найбільший порт в Іспанії, інші порти важливі, але вони не сформувалися як міські центри. Кастильська цивілізація, як не парадоксально — не морська. Все головне відбувається в ядрі країни, у Мадриді, який на однаковій відстані від узбережжя. Барселона — порт, куди постійно припливають і звідки відпливають кораблі. Англійці, французи, німці, італійці, навіть росіяни й американці — усі збираються в Барселоні й «варяться» там. Це найновіша Одеса, порто-франко.

— Залишилася у вас загадка про Барселону?

— І так, і ні. Тому що, з одного боку, знайти відповідь на цю таємницю у тому сенсі, аби проникнути до Барселони, ставши її автентичним персонажем, у мене навряд чи вийде, скільки б я не старався.

— Була думка туди переселитися?

— Свого часу я подумував, що аби мені довелося залишити Батьківщину, то я міг би осісти в Барселоні. І практичні, й сердечні, й культурні причини є. Доном Жорді я ніколи не стану, але я там почуватимуся комфортно, тому що людей, які дивляться на Барселону з боку, — більше ніж півміста. Це такі підмостки зі зниклою четвертою стіною, де місцева культура зливається із приїжджою й виходить спільний карнавал, креольська цивілізація. Креолом Барселони я сповна міг би бути. Якби мене засунули у Барріо Готіко й змусили жити цією історією, купувати випічку в чотирьохсотлітній крамниці — там би я завжди залишався чужаком. До мене ставилися б украй поштиво, хоча й насторожено, ці бабусі, які сидять під навісом біля під’їзду, завжди б шепталися так, щоби було чути: «Знову цей росіянин пішов» — хоча звідки вони знають, я ж із ними не знайомий — і цим знанням виштовхували б мене за межі свого світу. Але це природно. Жити світом древньої Барселони — дуже вкоріненим, дуже старим, міфологічним — неможливо, але він і не передбачає обов’язкового вписування в нього. Отже, таємниця лежить на поверхні, але ти ніколи не влізеш у неї з головою.

— Якщо уявити собі Барселону людиною, то хто це буде?

— Королева Ізабелла Кастильська. Горда, примхлива, повна забобонів, у той же час, вкрай міцна, така, що впевнено стоїть на ногах і лишається на плаву за будь-яких обставин, плює на труднощі, вірить у свою зірку беззастережно й навіть із певним викликом.