Про зиму і життя. Елегічне.

 ПАУЗА

У телевізорі — сніг. Бізнес-оглядач CNN разом із групою добровольців ліпить сніговика, аби дотепніше проілюструвати якісь економічні тези.

В мене за вікном так само сніг. Але там сніговиків ніхто не ліпить. Занадто морозно. І сухо.

Зима, коли стає така холодна й сонячна, неначе перестає існувати в часі. Краєвид застигає, жодного поруху, ані сніжинки з небес. Шалена блакить угорі, крижане коло сонця — не гріє, але світить сильніше, ніж улітку, — усе нагадує об’ємну світлину без шансів на переміни. Ось так воно й буде відтепер. Навіть шкідливі мікроорганізми зупиняються у загальному стоп-кадрі: застудитися в таку погоду практично неможливо, традиційні болячки самі опиняються на бюлетені.

Січневі морози — то суцільна біла пауза. Хребет, екватор зими. І попереду, і позаду — довгі засніжені тижні. І треба ж було народитися саме такої пори.

Власний день народження (до речі, найзнаменитіша зимова дитина, Чарльз Лютвідж Доджсон, він же Льюїс Керролл, народилася вчора, 27 січня) інколи здається мені таким собі постскриптумом до тривалої новорічно-різдвяної гулянки. Вже, здавалося б, бенкетів, чарок і наїдків цілком досить — аж ні, лишився ще один ритуал, на щастя, найменш формальний із усіх — бо тут вже гарантовано побачиш близьких тобі людей і вони цілком щиро побажають тобі всіляких гараздів, ще й надарують корисних і гарних речей. В будь-якому разі, зима на цей день відступить.

А на другий день — знов студена німотність, серед якої матиму право на власну частку суспільної метушні. Пауза триватиме й триватиме. Часом виглядає так, що середина життя — це не літо, як прийнято вважати, а якраз оце осердя зими: в тобі є крижана певність у тому, що робиш, як живеш, почуття перебувають у прохолодній рівновазі між розчаруваннями та ще не до решти розтраченим оптимізмом. У ополонку задля зайвого збадьорення пірнати неохота, та й у сніжки вже нема з ким бавитися, але все ще подобається лишати чіткі вервечки слідів на неходжених територіях. Дарма, що тут раніше вже хтось ходив, просто трохи згори притрусило, — головне не бути першопрохідцем, а відчувати себе ним. А всі капості, що доля ще намагатиметься учинити з тобою, будуть подібні до підступної, грипонебезпечної і болотистої відлиги.

Однак зима запевняє, що вона назавжди. Тобі завжди буде трохи за сорок, завжди рипітиме сніг під ногами, зажди буде морозно-бадьоро, завжди можна буде, загорнувшися в подарований шарф, запобігти нежитю.

Згодом сніги розтануть, і настане розкішна й тепла осінь-старість (саме так)... Але то вже геть інакша історія.

Згоден, доволі дивні порівняння. Але життя — взагалі річ доволі дивна. Та ще й узимку.

Дмитро Десятерик