Iменинник

Зазвичай у цей день пишуть про серпневий путч, про оборону Білого дому в Москві, про здобуття Незалежності тощо. Я ж хочу написати про подію, для мене аж ніяк не менш важливу.

Адже 31 рік тому, 19 серпня 1978 року, було здано для заселення мій будинок, моя дев’ятиповерхівка на Оболонському проспекті. Я вже кілька разів писав про неї. Варто було б, звичайно, відзначити минулорічний ювілей, але й нині не пізно — все ж у четвертий десяток вступаємо. Тож розкажу ще раз.

Згадаю про те, що це насправді два будинки, прибудовані один до одного, тому сприймаю їх як один, і зверху вони утворюють такий собі прямокутний завиток, наче змальований із давньогрецьких орнаментів. Про те, що сусідній будинок на розі підіймається нагору приступками, а на самий його дах веде ще й залізна пожежна драбина точнісінько по центру останнього приступка — так що виходять сходи у небо, облаштовані для невідомого велетня. А посередині двору росте дерево, яке мені здається кленом, втім, порода — то пусте. Головне, що на початку весни він запаморочливо красиво осипається потоками котиків і не припиняє рости; скоро, здається, перекриє мій шостий поверх і стане в мене краєвид, як у лісі. Ще попід стінами у нас росте цілий гай — абрикоси, вишні, шовковиця, бузок, і цвітуть вони навесні білими й рожевими багаттями. Взимку в квартирі холоднувато, але коли випадає сніг, двір просто світиться, не треба навіть ліхтарів — вночі видно, як удень. Влітку мій кут перегрівається, однак цілий день перед шибками із заколисуючим цвіріньканням кружляють стрижі й інколи зопалу залітають на балкон.

Складено будинок, мов конструктор, із бетонних блоків, які кожен обживає, як уміє. Дехто вимощує зовнішню стіну фарбованим пінопластом, і тому будинок поступово вкривається охайними жовтими й білими латками. А ще на моєму, ближньому, розі розбито цілий квітник, за яким доглядають сусіди з нижніх поверхів. У сусідки на другому поверсі живе розкішна пухнаста триколірна киця, котра влітку вилізає на кондиціонер погрітися. До того ж, у моєму під’їзді мешкають три собаки: жвавий чорний спанієль, великий волохатий і грайливий пес і стійка чотиринога істотка, геть гола, сліпа після інсульту, але неймовірно життєлюбна. Сусідка з першого поверху, хазяйка спанієля, завжди посміхається. А друга сусідка з першого, пані Поліна, приймала будинок у будівельників того серпневого дня, бо займала відповідну посаду, але й досі лишилася авторитетом і начальником під’їзду. І взагалі, мої сусіди — хороші люди. Бо живемо в хорошому будинку.

Так що усіх нас — із днем народження!