НАС БУДЕ БІЛЬШЕ

 НАС БУДЕ БІЛЬШЕ

Два протести, що пройшли протягом тижня у центрі Києва, підтвердили: в Україні є громадянське суспільство. Хай і нечисленне.

У четвер, 10 червня, молодь зібралася на повторну демонстрацію проти міліцейського свавілля. Місце — метро «Лук’янівська», неподалік від сумнозвісного Шевченківського райвідділу міліції, де місяць тому за загадкових обставин загинув студент Ігор Індило на своє 20-річчя. Перший протест відбувся 1 червня, тоді було висунуто конкретні й цілком виконувані вимоги до влади — чесно та об’єктивно розслідувати смерть юнака. У разі бездіяльності чиновників протестувальники обіцяли повернутися. І обіцянки дотрималися.

Були побоювання, що прийде менше людей, що якась партія знову спробує використати акцію для самореклами. Однак цього разу всі спромоглися притлумити свій політичній егоїзм. Учасників стало до півтисячі, і під транспарантом «Ні поліцейській державі!» йшли люди дуже різних переконань: анархісти, неомарксисти, крайні націоналісти, ліберали, правозахисники. Шляхом до райвідділу двічі сідали на дорогу, пояснюючи перехожим: сьогодні в Україні безпечніше сидіти на дорозі, аніж у міліції. Хтось лягав на асфальт, і його обмальовували білою крейдою, залишаючи таким чином контур наче після реального вбивства, приписуючи: «Вбитий міліцією». Біля райвідділу нас перестрів подвійний кордон міліції, в тому числі «Беркут» у повному спорядженні, і це було при тому, що наша демонстрація, хоч і доволі зла, з гаслами «Геть ментівський бєспрєдєл», «Вони вбили Ігоря Індила», все ж була цілком мирною. Активісті громадських організацій, котрі відстежують зловживання силових структур, розказали деякі факти про те, що коїться в будівлі на вулиці Герцена: в Шевченківського РВВС слава вже довга й лиха, систематично калічаться або гинуть люди, і жодного разу нормального розслідування не проведено. Трагікомічний штрих: з-за ѓрат на вікнах на нас дивилися люди у формі; здавалося, вони самі себе загнали у в’язницю, звідки й дивляться на світ — заѓратованими очима. Думаю, не лише я відчув у цю мить, що вони вже не можуть на нас не зважати, ховаючись і виставляючи перед собою оту безглузду силу.

Позавчорашня акція «Вихід з демократії. Пароль: 2450» називалася протест-мобом, бо суміщала в собі елементи флешмобу — мобілізаційного перформансу — і традиційної демонстрації. Вранці на Майдані близько 150 протестувальників вишикувалися у слово «НІ», піднявши таблички з номером закону 2450, прийняття якого призведе до фактичного згортання свободи зборів. Потім ми утворили «ТАК» з папірцями «свободі зборів». Судячи зі зйомок, що з’явилися в інтернеті, ефект людської анімації спрацював. Друга частина акції, вже як мітинг, тривала під стінами комітету Верховної Ради, де мали остаточно узгодити законопроект № 2450 і підготувати його до голосування. Передати депутатам квадратного м’яча (так само непридатного до користування, як «квадратовий» закон) не вдалося, однак стояти ми намірялися доти, доки на нараді не буде прийнято рішення.

Знов не було жодного партійного прапора: поруч протестували ліві та праві, доєдналися навіть двоє красунь зі знаменитої організації «Фемен», бешкету з роздяганням вони цього разу не влаштовували, однак додали нашому зібранню колориту.

Що маємо? Слідство у справі вбивства Індила так-сяк ведеться. Розгляд 2450 вирішено відкласти. Не зовсім знято з порядку денного, а перенесено, так що розслаблятися зарано.

Головне, такі акції дають відчути, яким має бути вищезгадане громадянське суспільство: люди самі виходять боронити свої права, не довіряючи жодному вождеві, жодному телебалакунові. Інша річ, що нас має бути не кількасот (чи кількадесят, як на паралельних протестах у регіонах), а тисячі й тисячі. Поки ж — до прикрого мало. Та, здається, суспільне витверезіння останніх років має зіграти тут добру роль

Жодних ілюзій щодо будь-якої влади в нас нема. Тож хай пам*ятають: ми повернемося. І нас буде більше. А як спробують обдурити, то стане найактуальнішим гасло, скандоване минулого четверга: «Ре-во-лю-ці-я!»

Дмитро Десятерик